Зірка на ім'я цой

Часом мені важко повірити в те, що тебе більше немає.І пережити, що я прийшла до тебе не так давно.Хоча, з іншого боку, це, напевно, й на краще, що я знайшла тебе через багато років після твоєї загибелі.

Адже інакше було б набагато важче жити, жити без тебе, без твоїх нових пісень і віршів, без упертих, похмуро палаючих очей, що скликають вперед і тільки вперед-адже тільки «слабкі йдуть із запою в запій»

Так, мені здається, ти був похмурим.Ти був, скоріше, депресивним, ніж навпаки; ти був скоріше сумним, ніж веселим; але ти ніс світло і конструктивність (хоча багато, як мені здається, бачили в тобі більше похмурості і деструкції).І однозначно-ти кликав вперед, до перемоги.До якоїсь примарної перемоги, не зовсім зрозуміло, над чим і ким.Над собою, напевно, в першу чергу.Слухаючи тебе зараз, я завжди «стискаю долоні в кулаки» і відчуваю в них сталь.Тільки чогось не вистачає-і сталь тут же перетворюється в олово, в якусь рідку субстанцію, що стікає з моїх пальців вниз, на землю, на тротуар...Не застигає сталь в моїх долонях, не встигає...Занадто швидко біжить час, або занадто повільно йду-якась нестиковка.У тебе ж все було, нехай нелегко, але якось вчасно.Ти говорив свої слова-вчасно, ти писав пісні і співав їх-вчасно.Хоча, може здатися, що це далеко не так-якщо врахувати, як було важко записатися, як ще важче-«заявити про свої права».Але якраз саме в цьому і полягає це «вчасно»-адже якби все було легко і просто, то це відразу ж втратила б будь-який сенс.Адже саме коли все стало легко і просто, воно перестало бути.Мені так здається...Мені сумно.Мені хочеться, щоб щось стало складним, за потрібне, щоб знову потрібно було чогось добиватися, проштовхувати, просувати, йти на ризик бути пригніченим або незрозумілим...Мені іноді дуже сумно від того, що тепер у нас нібито повна свобода слова.Не хочу повної свободи, вона губить! Чи не буде дисидентів, які не буде невизнаних і засланих поетів, нічого очікувати посаджених за грати психлікарень художників...Ніколи нікого не посадять на три доби за синій колір волосся або сережку у вусі.Чи не гратимуть на гітарах в підворіттях і підвалах за пляшкою вайну, ховаючись від ментів.Все стало якимось нудним.Недарма ж навіть зараз «старики» все одно продовжують співати, згадуючи в своїх піснях про старі часи, які давно пішли в запій і не повернуться ніколи

Дуже гірко від того, що залишається тільки згадувати про ті часи, а моєму поколінню-так взагалі, по крихтах і крупицях витягати інформацію, різні уривки у старших.І лише за цими суб'єктивним розповідями складати своє власне уявлення, малювати загальну картину тих часів..І ніколи напевно так і не дізнатися, чи правильно відображає твій полотно або твоє перо ті роки...Дуже хочеться будь-якими правдами і неправдами хоч на день опинитися там, в ще чинному «Сайгоні» або на Рубінштейна, 13, коли двері рок-клубу була ще не забита, а відкрита-відкрита для тих, у кого в руках був ключ, і кого не зупиняло те, що в двері немає замка; для тих, хто знав, що в такому випадку двері можна вибити плечем або «з носок»...А тепер заходиш на подвір'я, на якому особисто для тебе лежить така друк історії, що серце лопає,-і бачиш забиті двері клубу.І думаєш: «А відкрилася б ці двері в ті роки для мене?»

Зарослою стежці, через звалище з автобусом, який напевно багато ще до мене назвали «тролейбусом, який йде на схід», пройти до воріт кладовища.Знайти заповітну могилу, сісти навпроти на парканчик, закурити сигарету..потім залишити тут парочку сигарет...або феньку...або що-небудь ще, дороге тобі (так тут роблять все).В знак вічної пам'яті Тебе, Цой.На вічну пам'ять в серцях тих, хто, в силу різних причин, відкрив тебе з самого початку...і в серцях тих, хто зробив цей крок пізніше,-тут усі рівні.Тут все мовчать і лише зрідка тихенько перемовляються між собою.І п'ють пиво, хоча на кладовищі це не заведено.І згадують прочитане в біографічних нарисах, впізнане від друзів, почуте з розмов більш зрілих кіноманів,-і думають, думають

Про що вони думають? Про що думаю я, стоячи навпроти пам'ятника, мовчки нахиливши голову набік? А потім якось ніяково, ніби вибачаючись за свій вчинок перед сидячими за моєю спиною кіноманів, фотографую могилу-для своїх друзів, для тих, хто, можливо, ніколи й не побачить її, ніколи не підійде до історії так близько, як це зробила я...наскільки змогла, близько

А думок насправді ніяких.Якась порожнеча.Розумієш, що думки-то повинні, ну, просто зобов'язані з'явитися саме тут, саме зараз! І нічого...Пусто.Тихо.Тільки згадуєш окремі фрази з пісень, якісь уривки з книг...


Христина Боярова
газета Істеблішмент 01.09.06
-->