Вот такой вот отаман злети і падіння Симона Петлюри

Так за що ж, заради Бога, ви, українці, вважаєте цю людину вождем? Адже ви називаєте себе великою культурною нацією, ви не готтентоти, у яких не потрібно ніяких культурних цінностей, щоб бути вождем, хоча і вони вимагають від своїх вождів своєрідного знання, вмілості, хоробрості, мужності, самовідданості.Але хіба було хоч це у Петлюри?
Володимир Винниченко

 

Довгий час його називали "найлютішим ворогом українського народу", "ватажком контрреволюційних банд", "зрадником, що продавав Україну всім бажаючим".Сьогодні для багатьох він-"великий патріот", "герой української революції", "вождь національно-визвольного руху, який віддав життя за свободу України".У травні виповнюється 125 років від дня його народження.З цього приводу Верховна Рада прийняла постанову про вшанування пам'яті "видатного державного і громадського діяча".Ким же насправді був Симон Васильович Петлюра?

Народився він в передмісті Полтави в родині візника.У дитинстві нічим особливим не виділявся.Допомагав батькові, навчався в бурсі, потім у семінарії.Навчання давалося йому нелегко.Уже після першого курсу семінарії Семена (таким було його справжнє ім'я) залишили на другий рік.Та й надалі він не відзначався успіхами.Зрештою, з семінарії його виключили.Деякий час по тому Петлюра спробував скласти іспити за семінарський курс екстерном, але провалився.Так і залишився неуком.А таким був прямий шлях в революцію.

З цієї доріжці і пішов Семен.Точніше-Симон.Ще в семінарії Петлюра став називати себе на французький манер і вимагав, щоб так зверталися до нього інші.Але і під новим ім'ям залишався він нічим не примітною особистістю.Складався в Революційної української партії (РУП).Поширював листівки.Попався.Був заарештований.Звільнений під грошову заставу (батькові довелося продати єдиний належала родині десятину лісових угідь).Втік за кордон.Після оголошення в 1905 році амністії повернувся на батьківщину.Вступив в Українську соціал-демократичну робітничу партію, утворену на руїнах РУП.Але навіть в цій карликової партії він перебував на других ролях.

З поразкою революції заглохла і революційна діяльність Петлюри.Він влаштовується в україномовну газету "Рада".Але не припав до двору (дуже вже був малокультурним і невихованим).Симон Васильович переходить в іншу україномовну газету-"Слово".Стає її редактором.Пише статті.І крім іншого намагається звести рахунки з колишніми роботодавцями.Він звинувачує "Раду" в...українському націоналізмі.(Цікава деталь: ярлик "український буржуазний націоналізм" зовсім не винахід радянських часів.До революції навішуванням цього ярлика на опонентів займалася редагована Петлюрою газета "Слово".Хіба що звучало трохи по-іншому: "дрібнобуржуазний український націоналізм").

У 1909 році "Слово" закривається через брак читачів.Симон Васильович їде в Петербург.Працює в приватній фірмі бухгалтером.Вечорами відвідує засідання української "Громади".Вступає в масонську ложу.Це сприяє кар'єрі.Згодом масони допомагають Петлюрі переїхати в Москву (там у нього до тридцяти років з'являється перша і єдина в його житті жінка).Коли в 1912 році відкривається журнал "Украинская жизнь", Симон Васильович влаштовується туди.Тут зустрічає він початок Першої світової війни.

На грізне подія Петлюра відгукнувся спеціальною статтею.Закликає українців виконати свій патріотичний обов'язок на полі брані.Сам же робить все можливе, щоб ухилитися від мобілізації.Масонські "брати" визначають його в Земгор-Всеросійський земський і міський союз, громадську організацію, яка займалася постачанням військ.Робота в Земгора гарантувала звільнення від призову в армію і до того ж була дуже вигідною в матеріальному відношенні.Так "воював" Петлюра до 1917 року.

Революція відкрила перед ним нові перспективи.Симон Васильович їде до Києва, де активізувався український рух.І встигає вчасно.Щойно створена Центральна Рада стурбована створенням власних збройних сил.З її ініціативи грунтується Український військовий комітет.Але претендував на пост глави комітету поручик Микола Міхновський не влаштовував центральнорадовскіх політиків.Психічно неврівноважений, що думає себе українським Наполеоном, він нікому не бажав підкорятися.Інших же претендентів не було.Тут і підвернувся Петлюра.Нехай не військовий, але має відношення до армії, слухняний (як тоді думали), Симон Васильович був відповідною кандидатурою.І виявився на чолі "українських військ".Військ, які ще треба було створити.

 

На початку "славних" справ

 

Завдання виявилося непростим.На заклик комітету відгукнулися, в основному, дезертири.Як згадував один з учасників тих подій, ці "добровольці" готові були оголосити себе не тільки українцями, а й китайцями, аби не воювати.Гасло: "Не підемо на фронт, поки з нас не сформують українські полки" припав їм до душі.Зрозуміло, навіть організувавшись в такі полки, дезертири не хотіли й чути про фронт.Того, що до них з домовленостями Петлюру вони облаяли, пригрозивши прибити, якщо з'явиться ще раз.Переляканий Симон Васильович урок засвоїв.Створювати справжні полки-справа ризикована.Набагато безпечніше сидіти в кабінеті і складати накази, заздалегідь знаючи, що ніхто їх не виконуватиме.Цим Петлюра і зайнявся.

Втім, поки "військовий комітет" був чимось на зразок "приватної крамнички", "діяльність" його голови виглядала невинною забавою.Ускладнення почалися після падіння Тимчасового уряду і проголошення Української Народної Республіки (УНР).Симон Васильович став генеральним секретарем (міністром) військових справ, але продовжував "бавитися" пріказотворчеством.У відповідь на погрози Ради народних комісарів за адресою Центральної Ради Петлюра наказав українським військам під Петроградом почати операції проти більшовицької столиці.

Навряд чи можна було придумати щось більш дурне.Не було під Петроградом "українських військ".Якщо тільки не вважати такими солдат-українців Північного фронту, які в ці дні масово кидали окопи і йшли додому.Безглуздий (ну не підбереш тут іншого слова!) Наказ Петлюри лише прискорив вторгнення червоних в Україні.Вторгнення, яке виявило, чого варті створені Симоном Васильовичем "українські полки".Вони розбігалися ще до наближення противника

У грудні 1917 року Петлюру змістили з поста міністра, звинувативши в поразках.Звинувачення, по правді кажучи, було не зовсім справедливо.В умовах загального розвалу створити з дезертирів боєздатні підрозділи не зміг би, напевно, і справді мужня людина, професіонал.Куди вже там Петлюрі? З нього просто зробили цапа-відбувайла.Але то вони осіли в цій ролі недовго.

 

Успіхи і невдачі

 

У січні 1918 року Симон Васильович стає командиром гайдамацького коша Слобідської України.Кош (близько 150-ти бійців) сформував колишній офіцер Микола Чеботарьов.Але будучи людиною маловідомим, Чеботарьов запропонував командування фігурі більш значною-колишньому військовому міністру.На чолі коша Петлюра виступив з Києва на "більшовицький фронт".Правда, понюхати пороху в той раз йому не довелося.В українській столиці спалахнуло повстання, і гайдамакам довелося терміново повертатися назад.

У біографіях Петлюри (порівнянних по брехливості хіба що з біографіями "великого Сталіна") розповідається, який небувалий героїзм проявив він у боях з повстанцями, як під ворожим вогнем безстрашно вів свій кіш на штурм заводу "Арсенал".Все це вигадка.Гайдамаки увійшли до Києва, коли повстання в більшості районів було вже придушене.Оточений військами УНР "Арсенал" ще тримався.Але дізнавшись, що до осаждавшим підійшло підкріплення, захисники заводу впали духом.Вони припинили опір.

А ось у чому дійсно взяли участь петлюрівці, так це в розстрілах полонених.Напевно, не треба судити їх за це строго.Йшла громадянська війна.Жорстокість (іноді виправдана, іноді-ні) була притаманна всім воюючим сторонам.Однак і героїзмом розстріл беззбройних людей назвати важко.Тим більше що через кілька днів гайдамаки разом зі своїм "героїчним" командиром дружно бігли від увірвалися в Київ червоногвардійців.

Повернулися вони вже з німцями.На прохання Центральної Ради німецька армія розгорнула наступ на більшовиків, вибила їх з Правобережної України і підійшла до Києва.Щоб створити видимість звільнення столиці українськими військами, німці зупинилися на околиці і пропустили в уже надісланий червоними місто підрозділи армії УНР.Серед них був і кіш Слобідської України.Але якщо більшість українських формувань, пройшовши парадом київськими вулицями, вирушили далі воювати, то петлюрівці не поспішали.Симон Васильович домагався свого призначення на високий пост в уряді і тому затримав кіш.Це було помилкою.Гайдамаки поводилися як розбійники.Щоранку на вулицях знаходили тіла убитих і пограбованих ними людей.Терпіння німців (а реальною владою були вони) лопнуло швидко.Кош вивели з міста і розформували.Петлюру відправили у відставку.Він знову опинився не при справах.

Виручили масонські зв'язку.Симона Васильовича зробили главою київського губернського земства.На цій посаді він зустрів гетьманський переворот.На відміну від більшості українських діячів, глава київських земцев не перейшов в опозицію відразу.Навпаки, він зачастив до Скоропадського, випрошуючи кредит в сто мільйонів рублів ( "на земську діяльність").Гетьман не заперечував.Однак запропонував, щоб гроші виділялися для сплати за певними рахунками.Петлюра ж хотів отримати всю суму в повне і безконтрольне розпоряджання.Відмова штовхнув його в табір ворогів гетьманського режиму.

Опозиція не дуже турбувала Скоропадського.З нею практично не боролися.Лише час від часу когось із опозиціонерів заарештовували на декілька днів.Так вчинили і з Петлюрою.Але Симону Васильовичу не пощастило.Через два дні після арешту російські есери вбили в Києві німецького фельдмаршала Ейхгорна.Теракт спричинив за собою посилення репресій.Можливо, тому Петлюру не звільнено вчасно.А може бути, у вирі подій про нього просто забули.Як би там не було, Симону Васильовичу довелося провести за гратами довгих три з половиною місяці.Але немає лиха без добра.Тюремне сидіння підняло його авторитет.І коли Петлюра вийшов на свободу, йому відразу ж запропонували взяти участь в змові проти гетьмана.

 

Головний отаман

 

Антигетьманське повстання-пік в політичній кар'єрі Петлюри.Поки інші змовники радилися, Симон Васильович потай від них кинувся до Білої Церкви.Там стояв полк галицьких січових стрільців-ударна сила змови.Петлюра заявив стрільцям, що уповноважений почати повстання.Він проголосив відтворення УНР і оголосив себе головним отаманом республіканських військ.Не підозрюючи, що перед ними самозванець, стрільці підкорилися.Пізніше офіцери армії УНР лаялися, казали, що Петлюра почав повстання "як Пилип з конопель", без достатньої підготовки.Це призвело до зайвих втрат.Але що означали для Симона Васильовича життя кількох сотень або навіть тисяч людей? Головне, що він (він!) Виявився на чолі, він став головним отаманом (отаманом)!

Справді, коли справжні керівники змови прибутку в стан стрільців, було вже пізно.Повстанці були впевнені, що їх вождь-Петлюра.Викрити його-означало викликати непотрібну смуту.І все залишили як є.Тим більше що таланту полководця від головного отамана не було потрібно.Бойовими операціями керували командири стрільців.Та й противник був слабкий-опір гетьманців зломили за чотири тижні.

Вступ переможців до Києва ознаменувалося масовими вбивствами і грабежами.Кривавий шабаш тривав весь час петлюрівщини.За період громадянської війни влада в Києві змінювалася 13 разів, але, за визнанням київських обивателів, ні при кому розгул криміналу не був таким буйним, як при Петлюрі.Тим часом насувалася нова гроза.Повстанські загони складалися, в основному, із селян, незадоволених земельною політикою Скоропадського.Скинувши гетьмана, вони розійшлися по домівках.У розпорядженні Симона Васильовича залишилися тільки стрільці і невеликі підрозділи гайдамаків.А зі сходу знову наступали червоні.

Ще можна було врятуватися.На півдні України висадився французький десант.Французи готові були допомогти військами і зброєю, але зажадали, щоб у відставку пішов "бандит Петлюра".На таку жертву Симон Васильович не міг погодитися.Переговори зірвалися.УНР була приречена.Деякі з петлюрівських діячів делікатно називають свій результат з Києва в лютому 1919 року "прискореним відступом".Але це був не відступ.Це було ганебне втеча.Червоні гнали головного отамана до самого кордону.Лише перебравшись в Галичину, він перевів дух.Всі думали, що петлюрівщині-кінець.Однак ситуація знову змінилася.

Влітку 1919 року почався наступ денікінської армії.Не в силах стримати білогвардійців, більшовики вважали за краще здати територію українського Правобережжя Петлюрі.Вони розраховували, що головний отаман не домовиться з Денікіним.І не помилилися.Петлюрівці (посилені поповненням з галичан) зіткнулися з білими в самому Києві (куди ті і інші увійшли з різних сторін майже одночасно).Білогвардійці не збиралися конфліктувати, але гайдамаки лізли на рожен.Сутички переросли в бій.Тут і з'ясувалося, хто є хто.Чисельно петлюрівці в сім разів переважали противника.Але у Денікіна була армія, у Петлюри-банда.При перших пострілах військо головного отамана стало розбігатися.Кілька тисяч унееровскіх солдатів здалися в полон (число тих, хто здався перевищувала кількість взяли їх у полон білогвардійців).Симон Васильович був у розпачі.Він мріяв в'їхати до Києва на білому коні.Хрещатик вже прикрасили портретами головного отамана.Готувався урочистий парад.І все довелося скасувати.Для Петлюри це була трагедія.

 

За владу Рад

 

Про петлюрівщині написано чимало.Але і радянські історики, і їх опоненти ретельно обходили одну тему-про роль Симона Васильовича у встановленні на Україні радянської влади.А роль він відіграв значну.Бажаючи помститися білим, головний отаман припинив бойові дії проти більшовиків.Він пропускає через свою територію червоні дивізії, розбиті денікінцями під Одесою і, здавалося б, приречені на загибель.Делегація УНР веде в Москві переговори про підпорядкування петлюрівського війська Реввійськраду, в який повинен був увійти представник Петлюри.Не чекаючи на закінчення переговорів, Симон Васильович наказує почати наступ на білих.

Начебто він все розрахував правильно.Основні сили білогвардійців зосереджені проти червоних.На Правобережній Україні у Денікіна менше 10 тисяч солдатів.У головного отамана-40 тисяч (більшість-галичани).Більшовики обіцяють допомогти зброєю і боєприпасами.В тилу денікінців орудує батько Махно.Все складається на користь Петлюри.Але

Білим знадобилося всього лише два тижні, щоб розгромити ворога.Петлюрівці масово здавалися в полон.Галицькі частини перейшли до Денікіна.Гайдамаки збунтувалися.З підпорядкування Симона Васильовича вийшла навіть особиста охорона.Він біжить на Волинь.Там є ще вірні загони.Можна організувати оборону.Але Петлюра думає тільки про власний порятунок.І тут стався епізод, який слід було б назвати смішним, якби не супроводжували його сумні обставини.

Напевно, багато хто пам'ятає антирадянські політичні анекдоти.Один з них розповідав, як мало не зірвалася Жовтнева революція (білі броньовик вкрали, а другий броньовик Ленін на кепочку поміняв).І мало хто знав, що ця байка заснована на реальному факті.Тільки сталося все не з "вождем світового пролетаріату", а з "героєм української революції".Він біг, не пам'ятаючи себе від страху.Куди? Ближче всіх були поляки.Останні, однак, зажадали за місце в товарному вагоні, наступного в Польщу, віддати їм броньовик.Це був єдиний залишався у армії УНР броньовик.Захоплений в бою, він був предметом гордості гайдамаків.Але Симон Васильович "махнув нє глядя".Ад'ютант Петлюри Олександр Доценко, який розповів цю історію, назавжди запам'ятав очі петлюрівських солдатів і офіцерів, які дивилися, як забирають їх "найцінніший скарб у війні".Але головному отаману було не до сентиментів.Опинившись в набитому різним мотлохом вагоні, він щасливо усміхався і радів вдалій угоді.Ймовірно, в той момент Симон Васильович не усвідомлював, що прийшла його політична смерть.

 

Закономірний фінал

 

Чому загинула УНР? Перш за все, через відсутність народної підтримки.Чи не була тоді популярна ідея самостійної України.Але була й інша причина-Симон Васильович Петлюра.Він виявився не на своєму місці і знав це.Головний отаман був бездарним полководцем, але у відставку не йшов.Відчуваючи, як зневажають його професійні військові, він з підозрою ставився до кадрових офіцерів, і це позначалося на боєздатності його війська.Він погано розбирався в державних справах.
Олександр Карєвін